Фахівці ГО «Центр соціально-психологічної реабілітації Миколаївщини» із коаліції ветеранських просторів України надають послуги ветеранам і членам їхніх родин у віддалених селах і прифронтових громадах
Тамарине – одне з найвіддаленіших сіл Снігурівської громади, розташоване за 25 кілометрів від центральної садиби і за 35 – від лінії фронту. Протягом дев’яти місяців воно перебувало під російською окупацією. У листопаді 2022 року було звільнене й нині поволі повертається до життя.
До повномасштабного вторгнення тут проживало майже 700 людей, тепер залишилося близько 340, зокрема 67 дітей та понад 50 родин військовослужбовців, ветеранів, полонених та безвісти зниклих. Мобільна група у складі психолога, кейс-менеджера, юриста за підтримки партнерських організацій побували в цьому селі, щоб з’ясувати потреби родин наших захисників і надати психологічну, юридичну, організаційну та іншу підтримку, яких вони дуже потребують. Разом із ними була кореспондентка Укрінформу.
Учасники мобільної групи
ВІЙНА ЗМІНЮЄ ЛЮДИНУ, І РОДИНА МАЄ БУТИ ДО ЦЬОГО ГОТОВА
…Дорога з Миколаєва до деокупованої Снігурівки, попри те, що перебувала в зоні активних бойових дій, нині в хорошому стані, тож невеличка автівка, яку подаровало Центру соціально-психологічної реабілітації підприємство «Укрнафта», саме для таких цілей, долає цей шлях без перешкод. За вікном смарагдові поля озимини чергуються з яскраво-жовтими посівами ріпаку. Із цією красою дисонують понівечені обстрілами будинки та побита техніка…
Але справжнє випробування починається вже за околицями Снігурівки, коли ми, користуючись навігаторами, намагаємося потрапити до Тамариного. Навкруги жодних вказівників, людей теж немає. Хіба що зрідка можна зустріти позашляховики з гуманітарного розмінування – ця територія на сьогодні найбільш замінована.
Дороги тут нема, суцільний напрямок. Завдяки сухій погоді рухаємося польовими шляхами, теж вкритими глибокими ямами. Під час дощу проїхати тут можна хіба спецтехнікою.
Подолавши 25 км бездоріжжя, прибуваємо до села, де на мобільну групу вже чекають місцеві мешканці. Здебільшого це жінки. У кожної з них своя історія, пов’язана з війною: хтось пережив окупацію, втратив житло, близьких. Але усіх об’єднує одне: тривога за сина, чоловіка чи брата, які в окопах здобувають нашу перемогу, перебувають у полоні або є у списках безвісти зниклих…
Директор Миколаївського міського центру підтримки ветеранів війни Віктор Мойсеєв, який координує й допомагає в організації роботи мобільної групи, знає про проблеми цих родин як ніхто інший. Адже він сам ветеран російсько-української війни. Тому, звертаючись до аудиторії, знаходить саме ті слова, які отримують відгук у душах цих людей.
Лілія Першина та Віктор Мойсеєв
«У місті комунікація між родинами військовослужбовців і всіма службами налагоджена набагато краще. Наш Центр надає цілу низку послуг, також працюють партнерські організації. У селах все значно складніше. Тож ми приїхали, щоб познайомити вас із тими видами послуг, які можемо надати, залишити свої контакти, відповісти на запитання і допомогти чим можемо. Це не одноразова акція, бо ми працюємо на постійній основі, вже побували в багатьох населених пунктах області. Після спілкування окреслимо коло питань, які вас турбують, і далі вже будемо тримати зв'язок із кожним індивідуально, щоб довести ту чи іншу ситуацію до логічного завершення», – сказав Мойсеєв.
Далі з присутніми спілкується голова ГО «Центр соціально-психологічної реабілітації Миколаївщини» психологиня Олеся Ольшевська. Вона розповідає про особливості психологічного стану ветеранів, роль родини в їх адаптації після фронту, про те, як важливо турбуватися про ментальне здоров’я.
Пані Олеся впевнена, що для ветеранів і їхніх близьких ці знання дуже необхідні. Перебування на війні змінює людину, і щоб повернення до мирного життя стало легшим, важливо, аби родина не просто чекала, а й розуміла, із чим може зіткнутися.
Олеся Ольшевська і Людмиоа Храброва
«Ми вже відвідуємо не перше таке село. І щоразу переконуємося, що чим далі від міст і райцентрів, тим менше люди розуміють, для чого їм потрібен психолог, тож доводиться багато пояснювати. Водночас в індивідуальних запитах вони скаржаться на поганий сон, підвищену тривогу, знижений рівень цікавості до життя і таке інше. Але навіть не розуміють, що саме тому їм і потрібна допомога фахівця.
Я впевнена, що доносити до них цю інформацію дуже важливо. Бувають випадки, коли члени родини військовослужбовця настільки виснажуються емоційно, що коли їхній чоловік чи син повертається, вони вже не мають власного ресурсу для їхньої підтримки, не знають, як спілкуватися та взаємодіяти, що теж стає причиною конфліктів», – каже психологиня.
Присутнім на зустрічі вона розповідає, як мають поводити себе члени родини з ветераном чи військовослужбовцем у різних життєвих ситуаціях. Що можна казати, що ні. Де треба стерпіти, а де необхідно вжити рішучих заходів.
ПОІНФОРМОВАНИЙ – ЗНАЧИТЬ ЗАХИЩЕНИЙ
…Спочатку люди слухають мовчки, але згодом жвавішають, починають ставити питання, зав’язується діалог. Дехто виявляє бажання поспілкуватися індивідуально.
Чимало запитань під час таких виїздів отримує і юристка Центру Людмила Храброва. Серед найпоширеніших – про виплати, що належать військовослужбовцям або їхнім родинам.
«Найчастіше йдеться про складні життєві ситуації, де кожне рішення має правові наслідки. Наприклад, звернулась жінка, чоловік якої зазнав поранення. Вона переймалася, як правильно оформити документи, щоб не втратити грошове забезпечення, яке належить їм за законом. Тож роз’яснюю: для того щоб отримати одноразову грошову допомогу в розмірі 100 тис. грн, військовослужбовець після поранення має пройти військово-лікарську комісію (ВЛК), але це ще не все. Дуже часто люди не знають, що після чотирьох місяців лікування потрібно також написати рапорт на ім’я командира і попросити внести до наказу цю виплату. А до рапорту необхідно додати ще й копію довідки про обставини поранення. Без цього виплата може бути не призначена або відтермінована», – розповідає пані Людмила.
За її словами, ще один дуже поширений запит тепер – це виплати у випадку, коли військовослужбовець перебуває у полоні або зник безвісти. Люди хвилюються, чи не скасують їм грошову допомогу через оновлення законодавства. «З лютого 2025 року діє новий порядок: 50% грошового забезпечення такого військовослужбовця тимчасово зараховується на окремий казначейський рахунок на його ім’я, і ці кошти будуть доступні після його звільнення або встановлення остаточного правового статусу. Інші 50% розподіляються пропорційно між членами родини. Важливо знати про це і вчасно оформити відповідні документи. Також часто виникають питання щодо виплат у разі загибелі військовослужбовця. Родини нерідко не знають, із чого почати, які документи зібрати, до кого звертатися. Усі ці юридичні аспекти ми допомагаємо розв’язати безкоштовно, професійно і з повагою до кожного випадку. Треба лише, щоб люди знали, куди звертатися. Ми працюємо як у Миколаєві, так і в громадах, консультуємо телефоном і онлайн», – наголошує правниця.
Очільниця ВПГО «Об’єднання матерів та дружин захисників України» у Миколаївській області Лілія Першина також є партнером мобільної групи, яка відвідує віддалені куточки Миколаївщини для підтримки родин військовослужбовців. І робить вона це тому, що добре усвідомлює весь спектр проблем, який може очікувати сім’ю, коли хтось із її членів іде на війну.
«Війна прийшла у мою родину ще у 2014 році. Першим пішов до ЗСУ 19-річний син. Він служив в одному підрозділі з моїм нинішнім чоловіком, син якого теж тепер на війні. Воювали і мої брати, зазнали поранення, тепер мають інвалідність. Тож свого часу я теж шукала коло спілкування, людей, які тебе розуміють…
Наша організація – одна з перших, що опиняється поруч із родинами наших захисників. У чомусь допомагаємо самі, бо вже маємо напрацьований кейс порад, а якщо не можемо, то перенаправляємо людей у наші партнерські організації», – каже пані Лілія.
Вона впевнена, що в таких ситуаціях дуже потрібна психологічна підтримка, бо по собі знає, як важливо, щоб вистачило внутрішніх ресурсів працювати, давати раду дітям і водночас підтримувати тих, хто на війні. «Можна дозволити собі поплакати, але часу на сльози немає. Треба себе опановувати і займатися справами, бо, допомагаючи іншим, допомагаєш собі. У нас в об'єднанні є жінки усіх категорій: і військовослужбовців, і ветеранів, і ті, у кого хтось у полоні чи отримав інвалідність. Нас об’єднують спільні проблеми, які ми намагаємося розв’язати разом», – стверджує активістка.
ПРИФРОНТОВЕ ДИТИНСТВО
На думку директорки Тамаринської гімназії Ірини Шміло, чоловік якої теж нині служить у ЗСУ, такі зустрічі для мешканців їхнього села дуже потрібні. «Через незнання своїх прав, норм законодавства, які часто змінюються, люди втрачають певні можливості, пільги, бо їм просто не відомо про них. Тож нашим людям необхідна інформація, нам потрібно спілкуватися, щоб більше знати і розуміти. Бо тепер кожен із нас живе ніби у своїй шкарлупці», – каже пані Ірина.
Вона також звертає увагу на ще одну важливу для прифронтового села проблему – відсутність дозвілля і можливостей для розвитку місцевих дітлахів. «Наші діти вчаться дистанційно, вони перебувають поза соціумом. Час від часу, на свій страх і ризик, ми збираємо їх, проводимо групові заняття. Але цього недостатньо. Із 29 учнів нашої школи 17 були в окупації. Ці діти багато пережили і потребують уваги. До того ж нашу гімназію з наступного року закривають через недостатню кількість учнів», – додає директорка.
У центрі з сумкою — директор гімназії Ірина Шміло
На відсутність умов для подальшого розвитку місцевих дітлахів наголосила й Анна Кравчук – мама захисника Маріуполя, морпіха 36 бригади, який уже четвертий рік перебуває в полоні. «Ми шукали сина самі. Зрештою, дізналися, що він у полоні, і з’явилася надія. Ми його дуже чекаємо. Але в нас є ще молодший 9-річний син. Школа закривається, у селі нема гуртків, секцій, розвивальних ігор. Територія навкруги забруднена вибухонебезпечними предметами, тож наші діти гуляють лише у визначених місцях. Тому допомога у цьому напрямі була б дуже доречною», – зазначає пані Анна.
Анна Кравчук
…Почувши про таку проблему, Віктор Мойсеєв обіцяє допомогти: «Ці діти обмежені в можливостях відвідувати виставки, концерти, зоопарк. Тож спробуємо зробити все можливе, щоб змінити ситуацію. Будемо звертатись до влади, а також долучати донорські та волонтерські організації для вирішення питання дозвілля дітей у цьому населеному пункті».
ТИСЯЧА ГРИВЕНЬ ЗА ПОЇЗДКУ ДО АПТЕКИ ЧИ В ЛІКАРНЮ
Під час діалогу волонтерів із членами родин військовослужбовців з’ясувалися й інші болючі питання: село не газифіковане, тож тут користуються газом у балонах. Але щоб його заправити, треба винаймати транспорт і їхати до Снігурівки. Також у селі нема аптеки, є потреба у дровах та вугіллі. «Тонна вугілля коштує 10–12 тис. грн, на зиму треба мінімум дві. Роботи в селі немає, більшість людей старшого віку, а пенсія – 3–4 тис. грн. До нас навіть швидка не хоче їхати, хліб підвозять лише двічі на тиждень, тож змушені запасатися і їсти несвіжий», – бідкаються люди.
Мами діючих військовослужбовців, які прийшли на зустріч
Частину цих проблем можна було б розв’язати, якби до Тамариного була нормальна дорога. Наразі громадський транспорт у село не їздить: комунального немає, а приватні перевізники відмовляються через бездоріжжя. Люди кажуть, щоб потрапити до Снігурівки приватним автомобілем, скажімо, для візиту до лікаря, в аптеку чи для інших потреб, сьогодні треба заплатити 1000 гривень. Для більшості місцевих – це значні кошти.
«Ми не можемо зарадити усім вашим проблемам, але роботу мобільного аптечного пункту спробуємо допомогти налагодити. Це ж не нормально, щоб родини наших захисників не мали змоги придбати ліки», – наголосив пан Віктор.
За словами старости Тамаринського старостинського округу Ольги Кухар, такі виїзди фахівців дуже потрібні. «Наші люди потребують і психологічної, і юридичної, й іншої підтримки. До нас через віддаленість і погану дорогу мало хто доїздить. Але місцевим мешканцям важливо розуміти, що вони не покинуті, що про них дбають. Принагідно хочу звернутися до підприємців, щоб розглянули можливість відкриття у селі мініпекарні. Хліб до нас возять двічі на тиждень, хоч потреба значно більша, та й асортимент обмежений. Ми маємо приміщення, допомогли б і організацією. Завдяки міжнародним партнерам нам зробили свердловину, поставили сонячні панелі й тепер у селі цілодобово є вода», – зазначає староста. І додає, що дорогу до Тамариного обіцяють відремонтувати вже у цьому році.
Ольга Кухар
… Хоч почуте і побачене не сприяло особливому оптимізму, проте члени мобільної групи були задоволені поїздкою. «Добре, що люди виявили зацікавленість, поділилися своїми проблемами, і тепер наша команда разом із партнерами намагатиметься розв’язати хоча б частину з них. А ще ми вкотре переконалися у важливості нашої ініціативи, попри те, що формально громади області не є зоною нашої відповідальності, оскільки наш Центр надає послуги мешканцям Миколаєва. Скажімо, сьогодні в нас вихідний і ми могли б спокійно відпочивати. Проте наша команда небайдужих, яку підтримує міський голова Олександр Сєнкевич, розуміє, як важливо тепер не ділити людей на своїх і чужих, а спільно працювати над вирішенням нагальних питань», – резюмує Віктор Мойсеєв.
Нам залишається тільки висловити прохання до органів місцевої влади, волонтерських спільнот і міжнародних партнерів приділяти більше уваги родинам наших захисників, які живуть і працюють у віддалених населених пунктах Миколаївщини.
Алла Мірошниченко, Миколаїв – Тамарине
Фото авторки